Травневими святами мені довелося відвідати красиве місто на Західній Україні - Чернівці. Думка поїхати туди з'явилася у мене після перегляду теми про Чернівці у блозі Алінусі :). Місто вразило мене своєю красою, особливо сподобалася мені архітектура. Чимось будівлі Чернівців нагадали мені Львів, тільки у Львові вулички вужчі. У Чернівцях дуже гарна центральна площа. Її окрасою , крім численних зелених насаджень, є театр О.Кобилянської. Дуже сподобався мені і парк ім. Шевченка, а у ньому особливо гойдалка у вигляді серця із написом "Я тебе кохаю", чудове місце для романтичних пар. Але найбільше у Чернівцях мені сподобався університет ім. Ю.Федьковича. У кінці нашої поїздки в нас була екскурсія територією цього університету. Він схожий на справжній казковий палац. Я по-доброму позаздрила тим студентам, які навчаються там. У одній з будівель нині знаходиться церква неймовірної краси із однією з найкращих акустик. Усе дуже сподобалось. Ось тільки шкода, що ми провели там мало часу, адже 7 годин мало для того, щоб подивитися місто. Проте і на це слід дивитися з оптимістичної точки зору: те, що ми так мало часу провели в Чернівцях - це привід ще раз туди повернутися :)

На жаль, трапляється так, що люди, з якими тебе зводила доля і до яких ти встиг прив'язатися і звикнути, раптово йдуть з твого життя. Причини на це бувають різні. Хтось іде, бо його кличуть нові горизонти, нові успіхи і досягнення. За цих людей можна порадіти. А хтось іде тому, що іншого виходу немає, просто мусить піти, бо так судилося. Але з яких би причин вони не віддалялись від тебе, відпускати їх завжди важко, бо знаєш, що після цього сподіватися можна лише на рідкісні зустрічі, переписку по мейлу і телефонні дзвінки у свята. За все життя ми зустрічаємо тисячі людей. Хтось іде назустріч нам, хтось поруч із нами, з кимось лише перетинаємось на деяких життєвих перехрестях для того, щоб пережити якийсь відрізок часу. Чиєсь ім'я ми можемо не згадати, зустрівши знову через багато років, а хтось, будучи із нами не так і довго, лишає помітний слід у житті. Та чому саме цих, таких потрібних і дорогих нам людей часто від нас відділяють сотні кілометрів?

Продовжуючи теми, які започаткувала lana (Парад поп-блондинок и Парад поп-брюнеток), я вирішила зробити і опублікувати фотопідбірку брюнетів нашої сцени. Хоча, не тільки нашої. До цієї підбірки залучила також фото зірок сусідніх нам Білорусії та Росії. І команду поп-співаків вирішила "розбавити" нашими рок-виконавцями, оскільки брюнетів на сцені значно менше, ніж брюнеток,а якщо обмежуватися ще й стилістичними рамками, то до підбірки взагалі увійде небагато фотографій. Отже, від слів переходжу до вже згаданих фото. І звісно, чекаю, ваших думок

Вирішила погодка з нас пожартувати. Ще вчора світило таке гарне по-справжньому весняне сонце, а сьогодні йде дощ. Більш того, коли я виходила на роботу, він навіть перетворився на мокрий сніг. Не бажаючи змокнути, я вирішила під'їхати на роботу тролейбусом, хоча пішки мені йти не так вже й довго і я зазвичай хожу пішки. Тролейбуса мені довелося чекати недовго і я вирішила, що мені пощастило. Але коли на перехресті він раптом різко загальмував і всі, хто їхав у ньому похилилися на 45 градусів..., подумала, що краще мені було все ж таки йти пішки. Тоді, принаймні, ніхто б не вдарив мене ліктем по ребрах. Розумію, що ненавмисне, але менш боляче від цього не стало. Додому однозначно піду пішки, якою б не стала погода до вечора - годі з мене травматизму на сьогодні

7 березня в Хмельницькому відбувся концерт Наталки Валевської, який став справжнім подарунком для усіх її земляків, а особливо - землячок напередодні їхнього свята. Ось деякі фото з концерту

Кохання з першого погляду... Чи існує воно? Саме таке питання я вирішила поставити сьогодні, у день закоханих. Наприклад, у моєму житті такого не бувало. Звичайно, якісь почуття з першого погляду у мене також з'явлвлися, але їх не можна назвати справжнім коханням. Швидше, то були просто симпатії, або закоханість, яка рано чи пізно проходила. А чи траплялося таке з вами? Можливо, хтось, вперше побачивши свою полловинку, зрозумів, що це його доля. Мені буде цікаво прочитати ваші думки з цього приводу у цій темі.

Вже вкотре переконуюсь, що мрії здійснюються, якщо дуже цього бажати :) Півроку тому здійснилася моя мрія про комп'ютер, про який я мріяла довгих шість років. Сьогодні здійснилася чергова моя мрія - у мене з'явився цифровий фотоапарат. Ще минулого тижня я лише просила порадити мені, що краще обрати, а ось сьогодні вже тримаю його в руках. Ну хіба ж не диво?