На жаль, трапляється так, що люди, з якими тебе зводила доля і до яких ти встиг прив'язатися і звикнути, раптово йдуть з твого життя. Причини на це бувають різні. Хтось іде, бо його кличуть нові горизонти, нові успіхи і досягнення. За цих людей можна порадіти. А хтось іде тому, що іншого виходу немає, просто мусить піти, бо так судилося. Але з яких би причин вони не віддалялись від тебе, відпускати їх завжди важко, бо знаєш, що після цього сподіватися можна лише на рідкісні зустрічі, переписку по мейлу і телефонні дзвінки у свята. За все життя ми зустрічаємо тисячі людей. Хтось іде назустріч нам, хтось поруч із нами, з кимось лише перетинаємось на деяких життєвих перехрестях для того, щоб пережити якийсь відрізок часу. Чиєсь ім'я ми можемо не згадати, зустрівши знову через багато років, а хтось, будучи із нами не так і довго, лишає помітний слід у житті. Та чому саме цих, таких потрібних і дорогих нам людей часто від нас відділяють сотні кілометрів?

Продовжуючи теми, які започаткувала lana (Парад поп-блондинок и Парад поп-брюнеток), я вирішила зробити і опублікувати фотопідбірку брюнетів нашої сцени. Хоча, не тільки нашої. До цієї підбірки залучила також фото зірок сусідніх нам Білорусії та Росії. І команду поп-співаків вирішила "розбавити" нашими рок-виконавцями, оскільки брюнетів на сцені значно менше, ніж брюнеток,а якщо обмежуватися ще й стилістичними рамками, то до підбірки взагалі увійде небагато фотографій. Отже, від слів переходжу до вже згаданих фото. І звісно, чекаю, ваших думок

Вирішила погодка з нас пожартувати. Ще вчора світило таке гарне по-справжньому весняне сонце, а сьогодні йде дощ. Більш того, коли я виходила на роботу, він навіть перетворився на мокрий сніг. Не бажаючи змокнути, я вирішила під'їхати на роботу тролейбусом, хоча пішки мені йти не так вже й довго і я зазвичай хожу пішки. Тролейбуса мені довелося чекати недовго і я вирішила, що мені пощастило. Але коли на перехресті він раптом різко загальмував і всі, хто їхав у ньому похилилися на 45 градусів..., подумала, що краще мені було все ж таки йти пішки. Тоді, принаймні, ніхто б не вдарив мене ліктем по ребрах. Розумію, що ненавмисне, але менш боляче від цього не стало. Додому однозначно піду пішки, якою б не стала погода до вечора - годі з мене травматизму на сьогодні